1. У свідомості людини (дитини) світ постає в його подовженій самототожності. Одночасно світ постає в його співбутті з людиною. Саме в таких визначеннях свідомість є “здоровою”, а світосприймання — комфортним.
2. Самототожності себе і свого світосприймання людина досягає в різні способи:
а) за деформуючих внутрішній світ подій людина може вибудувати захисні компенсаторні механізми, обмеживши свою участь у житті (граничний випадок — божевілля, у якому людині “добре”);
б) осмислюючи деформуючі поштовхи життя, “десакралізуючи” їх людина здатна перебудовувати свою свідомість, заглиблювати своє розуміння світу.
3. Тобто мислення є тією реальністю, що створює і стабілізує свідомість людини. Тому стихія мислення є стихія дійсного гуманізму. Стосовно освіти маємо: дійсно гуманною вона стає тоді, коли реально націлюється на думку учня, провокує її, озброює (але — думку!)...
4. Але у випадку компенсаторної (або вигідно, за способом життя, — обмеженої) свідомості, мислення стає загрозою для “спокійного життя”.
5. Звідси виникає питання, чи не можна “гуманізувати” руйнівну стихію думки?
6. Думка є запитання, поставлене до себе. А запитання, за припущенням автора, є відчуття можливої, але незвичної відповіді. Всі три ланки: відповідь — запитання — відповідь, як сталі, артикульовані, належать свідомості. Думка — тільки у перебігу від репліки до репліки, між ними, “здійснюється у слові”, але не збігається з ним. Але слово як таке — у свідомості. Тобто, аби думка здійснилася, вона має зруйнувати саме свою свідомість та її ж відновити. Тому вона може здійснитися тільки через “абсолютно своє” слово і тільки його руйнувати і осмислювати.
7. Звідси маємо вимагати, аби діалог з усією можливою повнотою актуалізував усі шари свідомості його учасників, мав “багатовимірну-ритуалізовану” будову. Адже певні звичаї і звички побудов розмови є у сім'ї, селищі, професійній групі, фольклорі, етносі, культурі, державі, малій групі, літературі та ін.
8. Згадані одиниці мовної поведінки можуть бути, по-перше, неусвідомленими, по-друге, — суперечити одна одній. Тому другий шар конституювання діалогу свідомістю має полягати у тому, що одиниці мовної поведінки стають предметом діалогу.
9. Отже, “найбільш гуманний діалог”, що є одночасно “найбільш діалогічним діалогом”, є обов'язково і “культурним діалогом”, у якому осмислюється традиційні (усіх рівнів) форми діалогу, котрі одночасно є й матеріалом, з якого будується форма перебігу цього ж діалогу. Все це стосується насамперед освіти.
10. Діалог про діалог (в окресленому розумінні) дозволяє:
а) усвідомити себе (кожному учаснику) як носія певних мовних традицій і через це — віднестися до себе, отримати певну свободу мовлення;
б) трансформувати свою свідомість через неї ж саму, власним словом, тобто
в) “діяльно” осмислити свої мовні можливості, що дозволить глибше осмислити себе як їх носія (див. “а”).
11. Повернемось тепер до вихідного означення свідомості і звернемо увагу на те, що ній постає у подовженій самототожності саме СВІТ індивіда. Тобто “уявлення, що я мислю” (Кант) має сенс і просто має місце, коли “я мислю про щось”. Тобто предмет діалогу в класі природньо має перетікати від полюсу індивіда (його, зокрема, мовних звичок) до полюса предмета (математичного, загальномовного, природного, художнього, етичного та ін.).
Традиційний шкільний предмет має постати як “організатор спілкування”, включити спілкування про себе безпосередньо у свій зміст.
12. Діалог в окреслених визначеннях є універсальним засобом “автокорекції” власної свідомості кожним учасником діалогу через включення зору співрозмовників у свій власний зір. Завдяки цьому діалог має стати й універсальним принципом побудови освітнього процесу (його змісту і форм).
13. Прийняття останнього припущення як керівництва до дії вимагає від учителя великої мужності та інтелектуальних зусиль. Тому природно припустити, що діалог може вагомо увійти в освіту тільки в межах зусиль педагогічних колективів як цілісностей.
14. Підведемо підсумки. Гуманізація освітнього процесу відбувається через побудову його на засадах діалогу. Це здійснюється в трьох позиціях: 1) через десакралізацію життя, здатність у діалозі осмислити його (життя), зберегти стійкість власної свідомості (водночас перебудовуючи її); 2) через автокорекцію свідомості включенням її до складу “діяльних модусів” співрозмовників, формування здатності дивитися на світ очима (в широкому розумінні) різних людей; 3) через “опредмечування” діалоги мовними можливостями співбеседників, включення всіх шарів реального мовлення у діалог і як предмет його, і як форми перебігу (можливість рухатись у власному “мовному полі” є для будь-кого гуманною у найпростішому розумінні цього слова).
- Войдите, чтобы оставлять комментарии