За висловом В. Біблера, сьогодні “культура зсувається в епіцентр буття”. Це, на думку автора, означає, зокрема, що кожна педагогічна ідея, в межах системи освіти, має постійно “відповідати” на різноманітні запитання решти суб'єктів освітнього процесу. Тобто діалог педагогічних ідей має стати безпосередньої складовою дії і постійної реконструкції освіти як соціальної інституції. При цьому, хоч вона є одним з органів цілісного суспільного організму (і в такій якості відбиває у собі всі його проблеми, залежить від їх розвитку), але й сама система освіти є цілісним організмом, має свої специфічні проблеми, розв'язання яких залежить тільки від неї самої.
Є важливим хоча б пунктирно позначити суто культурні імпульси в конструюванні і, взагалі, житті школи. Культура витворює певне розуміння школи, її завдань, образи Учня і Вчителя, що так чи інакше пов'язані з певним баченням світу, устрою суспільства, сутності особистості, сенсу життя. При цьому є проблемою, як ці “розуміння” відбиваються (відбивались досі і мають відбиватися в найближчому майбутньому) на реальному житті школи (скажімо, освітній ідеал Руссо практично не прижився, а ідеал Коменського став ґрунтом для найбільш поширеної конструкції сучасної школи). Втручання “школи культури” в життя “школи цивілізації” до сьогодні призводило до конфлікту, оскільки було можливе тільки на рівні особистості вчителя: адже прийнявши певний освітній ідеал, відмінний від втіленого у масову школу, вчитель мав протистояти системі. Та сьогодні, у ситуації напруженого ментального зсуву і соціального розладу, що надає певну свободу дій вчителеві і школі, можна прогнозувати обвальну експансію різноманітних ідеалів учнівства-вчителювання безпосередньо в педагогічну практику. Іншими словами, можна чекати експансії школи культури (педагогічної культури) у школу цивілізації (реальну освіту, практичну педагогіку).
Надання згаданій експансії культурної форми вимагає, аби сучасна (найближчого майбутнього) система освіти і за формою, і за змістом “дрейфувала” до ідеї Діалогу Культур, була чутливою до всіх його проявів і генерувала такі прояви. Це, зокрема, на мою думку, означає, що система освіти має: бути чутливою до різноманітних педагогічних ідей; сприяти педагогічній творчості; саморозвиватися; включати в себе певні механізми, що забезпечать діалог навколо педагогічних ідей і власного устрою; доводити кожну увібрану ідею до граничних виявів, до рівня культури (в теоретичній площині) і технології (у практичній, цивілізаційній площині); тобто, врешті решт, уособлювати в собі “діалог педагогічних культур”.
Доведення ідеї до рівня технології означає, що вона має покласти себе в усіх часткових проявах, піддавши сумніву всі ланки сьогоденної масової школи (класно-урочну систему, бальну оцінку, тип підручника тощо). А звідси випливає, що замінити цілісну педагогічну технологію (взаємозв'язок усіх ланок, що визначають перебіг педагогічного процесу) навіть групі вчителів неможливо. Перейти на цілісну, радикально нову в усіх ланках, технологію може тільки школа, педагогічний колектив як ціле. Аби це стало можливим, треба створити реальні умови для експансії різноманітних педагогічних ідей, тобто для їх інтенсивного пошуку, винайдення, розвитку, втілення у практику, поширення і взаємодії. Щоб з'ясувати згадані умови, спробуймо уявити собі, в якому “силовому психологічному полі” має перебувати конкретна школа, аби її педагогічний колектив природно був націлений на створення (пошук) ефективної авторської педагогічної технології. Складових такого поля я вбачаю три: а) конкуренція шкіл і технологій, необхідність боротьби за учня та результативність роботи; б) свобода вибору та побудови авторської педагогічної технології конкретним педагогічним колективом; в) наявність переконливих наочних орієнтирів для розвитку педагогічної думки і практики. Підкреслимо, що система освіти здатна поєднати в цілісний організм зазначені складові через включення у себе інституціонально забезпеченого діалогу всіх суб'єктів освітнього процесу.
- Войдите, чтобы оставлять комментарии